
Ходив я на різні секції, але спортсмена в мені так ніхто знайти і не зміг.
На футбол ходив, здається, два тижні чи місяць. Футболістами у нас були шкільні хулігани. Тому, записавшись на цю секцію, ти автоматично ставав їхнім корешем.
Але що таке дитячий футбол? Які там правила... замість правил там били по ногах. А я дуже любив свої ноги і боявся травми. І взагалі щось мені цей футбол не особливо подобався. Всі ці Марко ван Бастени і Руди Гулліти мені були абсолютно нецікаві.
На карате - одне заняття (пробне). Це була якась приватна секція, треба було 25 рублів на місяць платити. А мені вже було років 16, цінність сигарет та алкоголю переважили.
На греблю - одне заняття. Секція державна, безкоштовна. Але там тренери латиши були, все по-латиські буде, я подумав. Та й ходити далеко було, бо їхня база аж біля ріки була.
Довше всього у мене вийшло з боксом. Місяць.
Бити я не навчився, взагалі насильство не люблю. А кинув тому, то там тренуватися було треба дуже серйозно. Дихалку тренувати і тому подібне. Короче, це не моє.
Найбільш модним був басейн. Його тільки побудували, секцій там я ніяких не пам'ятаю, бо взагалі в нього потрапити було важко спочатку, не те що тренуватися.
Якось вони розподіляли години на відвідування басейну по міських підприємствах. Мама працювала на залізниці і мені дісталась можливість ходити туди двічі на тиждень по одній годині.
Ніхто там нікого не вчив. Плавай в своє задоволення і радій, що взагалі туди потрапив.
Чемпіона, короче, з мене не вийшло.
P.S. Ех... Не могли таку спортшколу добудувати. Мудаки, одне слово.
Це я про галерею з Мінська.
Фотки недобудованої мінської спортшколи
Audio clip: Adobe Flash Player (version 9 or above) is required to play this audio clip. Download the latest version here. You also need to have JavaScript enabled in your browser.